доводило ся ще в Одесї бути на дзвіницї, і ви казали, як там холодно.
— От тепер і вода у нас буде — обізвала ся Галя, і слези від радости затремтїли у неї на очах.
— Як то вода? Тож снїг! — сказав Василь.
— А де снїг, там і вода. У горі на самій вершинї хоч і не розтає снїг, так геть низше, де теплїйше, він потрохи робить ся водою. Перше течуть тільки малесенькі струмочки і що-далї все більшають, а в низу під горою з усїх робить ся одна річка.
Так ми, балакаючи, наближались до гори. Та поки доїхали, у нас здох ще один буйвіл. Замісць нього ми впрягли знов коня і ледви-ледви над вечір стали біля невеликої річки, що текла під горою. Біля річки росла гарна зелена трава, над водою посхиляли ся верби. Випрягши буйвола і коня, ми дали їм трохи води, а потім пустили на траву; самі-ж сїли вечеряти. Вечеряли один тільки хлїб сьвятий з водою, бо крім хлїба у нас нїчого з харчів не лишило ся.
На другий день у ранцї ми з Миколою пійшли на гору роздивитись: там росло богато дерев. Ми взяли з собою сокиру, щоби врубати дровець. На горі побачили, що на инших деревах висїли стручки, так наче біб. Я знав, що сї стручки можна їсти і заходив ся рвати їх. Микола рубав дрова. Незабаром ми несли своїм повну полу стручків і оберемок дров. На дорозї стрітили невеличке зьвіря завбільшки поросяти. Се був армадильо. Дуже цїкаве зьвіря! Жиє він в Новім Мексику і годуєть ся травою. Замісць шерсти він на собі має космату луску; тільки нема її на животї та на шиї; хвіст невеличкий і теж окритий лускою; лапи короткі, але з острими кігтями. Ними він вигребує собі яму, щоб сховати ся, коли нема анї дїрки, анї розколини в землї. Се він робить так швидко, що й не счуєш ся. От і сей — не встигли ми до нього підійти, а він вже майже увесь сховав ся в яму, що вмить вигребав для себе. Зістав ся на версї самий хвіст.
— Ну, що-ж — його так не витягнеш — промовив Микола.
— Чому? — спитав я.
— А ось подивіть ся; ось як настобурчив свою луску: тепер він держить ся нею та ще кігтями за землю так дуже,
