що хоч і не тягнїть. А ось як можна відразу його викинути відсїля — промовив Микола. Він узяв гильочку і давай нею лоскотати: луска почала складатись, а далї і зовсїм склалась. Армадильо від лоскотаня забув ся навіть держатись кігтями за землю. Микола відразу схопив його за хвіст і кинув менї під ноги. Зараз я відрубав йому голову.
— От і обід буде — сказав я, знаючи, що Індіяни та і другі жителї в Америцї їдять армадиля і що його мясо не гірше від поросятини.
Біля воза ми розклали огонь і зачали варити обід. Галя стручки зварила, а мясо впекла, та тільки його, окрім мене та Миколи, нїхто не хотїв їсти.
У вечер я убив з рушницї одного зьвіря. Він був завбільшки теляти, рудої масти, з білою шерстию на животї і з гильчастими рогами. Високими тонкими ногами він дуже швидко бігав. Се була антильопа. Вона трохи похожа на нашу козу.
Тепер мяса у нас було доволї. А щоб його не покрали зьвірі, так ми його порубали на невелички куснї і порозвішували на високих гильках. На другий день ми його трохи запекли і порозвішували на деревцї паритись на сонци. Вже мяса було богато, а тут ще побільшало. Се було так. Другого дня ми сидїли й обідали, як ось Микола промовив:
— От подивіть ся! — і вказав у перед пальцем.
Протеж, як ми не дивились, а нїчого там не бачили; тільки й бачили, що щось чорнїє. Перше думали, що то птицї які-небудь лїтають, та швидко побачили, що нї: се були инші зьвірі. Алеж які зьвірі, сказати не можна, бо вони від нас були ще далеко. Аж ось вони наближились і спинили ся біля проваля, що мало десять сяжень глибини. Тепер ми пізнали сих зьвірів: се були бігорни або дикі барани. Завбільшки цапа з загненими назад рогами вони здалека більше похожі на козу. Бігорни сї трошки постояли, понюхали воздух і зачали один за другим скакати в провалє. Вони не просто скакали, а перевертались кілька разів у воздусї і ставали на ноги. Ось вони вже всї були в низу — ще близше до нас. Петро стрілив і всї, мов вихор, шугнули геть. Перше ми думали, що Петро не вцїлив, а далї побачили, як один почав ставати і звалив ся з ніг.
