— Та воно таки й пізненько, тай шкоди наче нїкому не буде, що тут переночуємо — обізвав ся Микола.
Переночували. На другий день зараз після снїданя поскладали на віз усе майно, запрягли буйвола з конем і поїхали через річку в долину. Тут ми вибрали собі місце біля річки, щоб недалеко було по воду ходити, і напняли собі покищо поганеньке шатро.
— От де місце: хоч би й вік звікувати, то не погано булоб — обізвалась Галя.
— А я-ж казав Петрови, — відказав я — що в такім раю можна на все зістати жити. Як ти про се думаєш, Миколо?
— І на мою думку красше тут зістати ся, нїж їхати хто знає куди й чого. Чи приїдемо ми туди, куди треба, чи може денебудь на дорозї загинемо або від голодової смерти, або від Індіян? А хоч би й вернули ся до Сан Люіс, то чи красше жилось би там, нїж отут, — се ще хто знає!
— І справдї: чого їхати! Шукати своєї смерти? Так вона й сама знайде — жартуючи відказав я.
Протеж нї я, нї Галя, не наважили ся ще зовсїм зіставитись на житє у сїй долинї. Отже без лиха і щастє буває.
Через три днї після сеї розмови сидїли ми всї вкупі. Сонечко вже зовсїм сїдало. Геть віддалї пас ся кінь, буйвола-ж не видко було. Коли се відразу як зареве він. Ми всї обернули ся до лїса, відки дав ся чути рев. А се вдруге ще дужше, а далї і втрете та так же страшенно, що аж мороз поза шкірою пійшов.
— Мабуть зьвір який наскочив на буйвола — промовив Микола.
В сю хвилину вибіг з лїса буйвіл; на спинї у нього щось сидїло: буйвіл біг просто до нас. Ми з Петром похватили рушницї, а Микола ухопив спис і всї кинулись до буйвола. Він страшенно ревів, бо в нього на спинї сидїв якийсь зьвір. Незабаром буйвіл упав на землю. Кілька хвилин зьвір сидїв на нїм, а далї скочив і біг просто до нас.
— Отсе не вдовольнив ся одним; захотїло ся йому ще і нами поласувати — жартував Микола.
— А може то він розсердив ся, що помішали йому — відказав я. — Ну, та треба пильнувати гаразд, щоб не помилити ся.
