— Ми і без гвоздїв таку хату встружемо, що тільки на вдивовижу — казав Микола.
— А тож, чотири робітники, як один — засьміялась Галя.
— Е, сьмій ся, а хата буде у нас — відказав я.
— Тільки не ти її зробиш — знов обізвалась вона.
— Та вжеж не я, а всї гуртом…
— Ну, без Миколи ваш гурт нїчого не варт.
Справдї, Микола був гарний тесля; він у Вірджінїї зробив не одну десятку хат. Його знали навкруги і кликали до себе хати робити.
На другий день ми з Миколою заходились рубати лїс; Петро і Василь теж нам помагали. Потім перевезли деревину і зачали її тесати. Робота в нас кождого дня дуже визначалась. Правда, найбільше від всїх робив Микола, але і я з дїтьми потрохи почав навикати і приучувати ся до теслярства.
— Се як так і далї будемо робити, то в нас і хата за місяць стане — казав Микола.
— Кажи за тиждень — сьміяла ся Галя.
— Ми зробимо таку, що красшої на весь округ не буде — жартував Микола. Так робота наша пересипала ся жартами, сьміхом та всякими вигадками. Як що треба було якої деревини, то хтонебудь з нас їхав або йшов у лїс; найбільше я з Петром: на се не треба було богато знаня.
Раз ішли ми з Петром в лїс біля річки.
— Дивись, води побільшало — обернув ся я до Петра.
— Так і є… з чого се вона взяла ся?
— Хто знає: може там в горі дощі впали, бо воно в отсї днї дуже припікало, а може снїг почав дуже розтавати — казав я, сам добре не знаючи, через що води побільшалось.
— Ану, придивім ся, чи й тепер вона прибуває — сказав я, підійшовши до самісїнької гори.
Тут я відміряв пів аршина від самісїнького краю води і встромив в землю сокиру. Самі-ж посїдали біля неї. Не довго нам довело ся сидїти: вода замітно прибувала. Збігло небогато часу, а від води до сокири зістало сухої землї тільки на чверть.
Так се треба було зараз дізнати ся, з чого ся вода прибуває, а то щоб і нас ще не затопила.
І ми у двох з Петром пійшли по березї в низ по водї.
