Пройшли ми так з кільометер місця — нїчого не можна було дізнати ся: видко, що води побільшалось, а з чого — хто знає. Пройшли ще може з кільометер і тут вже стали помічати на березї якісь слїди.
— Се мабуть не зьвірячі слїди — промовив Петро.
Справдї, слїди на перший погляд здавали ся людськими, так наче хто босими ногами ходив.
— Невже тут мусять бути Індіяни? — казав я, дивуючись. — Наче нїде незамітно було, щоб жили тут люди.
Пійшли ще далї — слїдів ще більше. Аж ось побачили і тих, що робили ті слїди. Се були бобри. Кілька штук сидїло на березї, а деякі плавали у річцї. Трохи висше поперек річки була зроблена гребля.
— Невже, тату, отсю греблю зробили бобри? — спитав Петро. — Вона так гарно зроблена і притоптана, що менї не вірить ся, аби її зробили бобри.
— Отже більш нїкому її тут зробити. Ти може дивиш ся на те, що вони не дуже великі, але вони дужі своїм гуртом. Вони робили сю греблю вкупі — відказав я. — Ну, покищо мовчи; сховаємо ся за кущі, а то вони нас злякають ся і повтїкають у воду.
Ми пригнули ся за кущем і почали роздивляти ся, як плавали бобри і що робили.
Бобр трохи більший від великої кітки; на масть він темний, шерсть аж полискуєть ся сріблом, так і відсьвічує і дуже мягка; на губах довгі вуси, зуби кріпкі й острі. Лапи у нього з пятьма пальцями, як і в кітки, але на задних ногах є полотенце, мов у качки, через що він дуже гарно плаває. Хвіст у нього довгий і на кінци наче лопаточка. Бобри, що сидїли на березї, грілись до сонця і прибивали своїми хвостами землю; ті, що в водї, плавали, поринали і борикались; инші несли в зубах гильки або глину, що тут була над берегом. Вони несли се все до своїх хат.
— Що то воно сторчить поверх води біля берега і біля островка, так наче улиї? — прошепотїв Петро.
— То їх хатки, де вони жиють. Отож вони і глину несуть, щоб замазувати верхи в своїх хатках. А се треба задлятого, щоби вода не налялась до середини — відказав я йому, теж шепотячи.
