— Значить, в їх хатках нема води, там сухо? — заговорив Петро.
— Так. Ну, а лазять вони в свої домівки зпід споду: пірне біля неї у воду тай опинить ся в хатцї.
Довго ми придивлялись на бобрів: далї вийшли зза кущів і наближались до берега. Бобри, побачивши нас, всї як один, кинулись у воду і не знати, де дїлись. Ми підійшли до самісїнької греблї, щоб роздивитись на неї. Петро аж не втерпів:
— Тай справнож зробили — промовив він.
Поперек річки лежали дві деревяки на півтора аршина одна від другої. По серединї, наче палї, стояли стояки (стовпцї), сама-ж середина була закидана гильками, камінюками і глиною: поверх греблї було рівнїсенько. В гребли, якраз по серединї, зроблена була чимала дїрка, куди лила ся вода.
Надивившись гаразд на греблю, пійшли ми до дому.
— Ну, як можна такому зьвіряти перегризти он таке дерево? — дивував ся Петро.
— Раз, що зуби кріпкі, великі й острі, мов ножицї, а друге і те, що втомить ся один, другий на те місце є; втомить ся другий — третий возьметь ся; от і робота йде — казав я. — Гурт велику силу має.
— Добра річ отсї бобри — говорив я далї Петрови; — як розплодять ся, то буде з них гарний заробок; шкірки їх продають ся дуже дорого.
— Та кому-ж їх тут продавати? — дивував ся Петро.
— А хиба не можна складати та відвезти туди, де їх купують?
Дома ми розповідали, з чого прибула в річцї вода, і все що бачили. Всї зацїкавили ся; всї хотїли бачити; але було пізно, і ми умовились пійти зі всею сїмєю на другий день.
Минуло два тижнї; за сей час ми всї кілька разів ходили дивити ся на бобрів: вони вже не так лякали ся нас, як перше; потрохи звикали до нас. Ми кождого разу, як тільки приходили до них, кидали їм у воду листє та молоденькі гильочки; нїхто з нас і пальцем їх не торкнув. Дивити ся на
