скидали з себе пояси і наложили їм на роги, щоби часом не розплутались і не втекли.
— Но, тут ми самі не справимо ся; треба комунебудь іти до дому, щоби Микола запряг коня та їхав сюди. Та мабуть ти і пійдеш — казав я Петрови: — та скажи, щоби взяв ужевок, пилу й сокиру.
По двох годинах приїхав Микола з Петром, і ми гуртом підняли на віз убитого оленя. Сих же двох нїяк не могли розплутати і через се підпилували один ріг; потім попривязували їх до воза і поїхали до дому. Ми з Миколою йшли побіч оленїв, а Петро вів коня.
— Тепер і коневи буде полекша — сказала до нас Галя.
Поки Микола зробив їм загородку, ми держали їх у хлїві, разом з конем. Загородка була зроблена з високих колів і дуже тїсна, щоб не перескочили.
Так в нас не переводила ся робота: одну скінчиш, дивиш ся — друга наспіла. Тепер ми подумали зробити в хатї поміст.
Також у страві явилась у нас новина — риба: на неї ми теж немало часу тратили. Перший принїс рибу Микола. Він в той день ще зранку хто зна, куди дїв ся, і не було його до самісїнького обіду. Коли се прийшов та ще й риби кільканайцять штук принїс.
— Де се ти наловив? — питали ми його.
— Де? Звісно: у ріцї!
Риба була смачна і ми після того поплели собі з міцної трави вудочки, поробили острі деревляні гачики і часто ходили ловити рибу.
Так ми не помітили, як і зима прийшла. Правда, зима там легесенька і коротенька: зимою снїгу зовсїм і не було, а замісць снїгу йшли дощі, хоч не дуже теплі. Ся зима швидше схожа на осїнь. Кілька тижнїв довело ся нам більше сидїти в хатї нїж на дворі. Робота була така, що не можна було робити в хатї; але на дворі, під повіткою, що ми поставили разом з Миколою, можна було дещо тесати й різати. Майстрували над столами та стільцями, тай иншого начиня
