Зістав ся я від матери невеликим хлопцем — тодї менї було десять років. Я був тільки один у батька та матери, і вони мене дуже любили. Як умирала мати, то просила батька, щоби мене не кидав, щоб любив мене. На останок вона промовила: „Се-ж наша єдина дитина!” та з сим і вмерла.
Поховали матїр, і батько нї за що не брав ся. Він ходив, як тїнь. Про склеп забув і думати. У нас, бачите, в Одесї був великий склеп. Крім сего був і хутір[1] Чорнобривцї, де ми з материю проживали у лїтї. Перші днї після материної смерти батько нїкуди не виходив з хати, нї з ким не говорив, тільки все мене голубив та цїлував. Дуже смутний він був, і нїкому було його розважити. Чимало так минуло часу. Потім він почав навертатись до склепу, до хазяйства, обличе його почало вияснювати ся. Збігло ще кілька місяцїв, і він добре вже порядкував у своїм дїлї. Алеж на видї він дуже постарів ся, і смуток на нїм так і остав ся.
Минуло ще кілька місяцїв, і батько віддав мене до ґімназії. Доси я вчив ся тільки дома; до мене ходив учитель. В ґімназії я пробув вісїм років. А далї менї й самому захотїло ся навчитись більше і я записав ся у висшу школу, унїверситет. За чотири роки я скінчив його. Потім оженив ся і почав у купі з батьком крамарювати. Та тільки батько швидко покинув нас — умер. Почали ми у двох з жінкою торгувати. Але нї в мене нї в неї не було талану до сего дїла, а до того ще нам не подобалось воно. Торгували ми три роки і кождого року все більше та більше тратили.
— Знаєш що, Павле, — промовила раз до мене Галя — покиньмо сей поганий склеп та поїдьмо на хутір.
— Се правда: чого ми в містї будемо мучити ся — зрадїв я.
