З пів години сидїли ми ще на деревах, потім позлїзали, прислухались — нїчого не чути, нї хрюканя, нї тріску, значить пекарі подались. Тодї ми поскладали в мішки мох, що назбирали і пійшли до дому. Ішли ми, обережно ступаючи, і що хвилини прислухувались, чи не чути пекарі.
До дому ми прийшли вже пізно; наші дуже за нами турбувались; не знали, що нас забарило і не знали навіть, що робити: чи йти відшукувати, чи підождати. Ми розповіли їм усе, що нас спіткало.
Так то ішло наше житє день за днем. В хазяйстві що не день, що не тиждень, то все прибувало. Чи ростину яку корисну відшукаємо, чи животину яку спіймаємо. Ланюків, що спіймали живцем, ми вже запрягали до воза й возили з лїса дрова, бирки, з яких вилущували оріхи задля хлїба. Ланюки звикли до нас і не лякались. Опісля ми спіймали живцем ланю: задля сього ми викопали глибоку яму, куди вона й упала. Через рік після сього у нас було вже маленьке ланеня; се вже було зовсїм свійське. Пчіл у нас на другий рік було вже шість колодок, бо ми ще одного роя спіймали, а сї дали кожний по два. В хазяйстві у нас не тільки скотина була, а й птиця; ми якось спіймали трох диких індиків і з сих розплодили чималий табун. Але з одежею було труднїйше; правда, на зиму у нас були кожухи, пошиті з ріжних зьвірячих шкір, а на лїто тільки та одежа, що привезли з собою, алеж вона зносилась і дерлась… Опісля ми знайшли таку ростину, що з її волокон, як з лену, можна було ткати полотно і шити сорочки, то що. Обуву шили зі шкір зьвірів, як ось ланя, то що.
Минуло кілька років. Петро і Василь повиростали, зробили ся парубками. Прийшов такий час, що треба було женитись. Обидва вони умовили ся їхати в свою землю, на Україну, тут і оженитись і вернути ся з жінками знов сюди, бо вони добре знали, що нїде красше не жити-меть ся, як
