Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/178

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

174

і оповістити про те своїх людей. Два другі при головній касі мали би що тиждень ходити по кошарах і збирати гроші. Таким способом усе було би безпечнійше, що ніхто ані не оциганить нікого, ані собі грошей не присвоїть. Чи пристаєте на те?

— Пристаємо, пристаємо!

— А де є той Матій? Хочемо видіти його! — закричали деякі, котрі не знали Матія. Матій виліз на камінь і поклонився громаді.

— Ти що за один? — закричали до нього.

— Ріпник, люде добрі.

— У тебе є своя хата?

— Своя, не своя, а так, як би своя. Моєї невістки хата, — але вона в службі, не сидить тут.

— А приймешся, щоби у тебе була наша каса і щоби ти мав нам за неї давати відповідь?

— Як перед Богом і своїм сумлінням, так і перед вами. Коли ваша воля на те, я готов послужити громаді. А — зрештою — вас тут з половина знає мене.

— Знаємо, знаємо! — озвалося богато голосів. Можна покластися на нього!

— Ну, а когож на других касієрів вибирати? — питали ріпники.

— Вибирайте, кого знаєте, а головно таких, щоби могли добре бігати, — сказав Бенедьо.

— Будь ти!

— Ні, я не можу, — слабовитий, як бачите, тай занятий надто при роботі, не зможу бігати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити.

За сим Бенедьо подякував громаді за послухання і зліз із каменя. Почався шум і гамір між ріпниками. До Бенедя тислися ріпники, щоби стиснути його заруку, глянути йому в лице і голосним, щирим словом подякувати за добру раду.