— По правді кажу вам, — говорив Бенедьо — диво сталося з тутешнім народом. Коли я перед місяцем прийшов до Борислава і почав допитуватися, чи трібували вони як небудь ратуватися, — то всі або головами похитували або сміялися з мене. А нині, самі видите, як усі, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досі вже маємо 150 ринських в одній тільки головній касі!
— Сто пятьдесять ринських, — повторив з розстановою один робітник, — ну і щож! Для одного була би се підпомога, але для тільки тисячів — що то значить?
— Правда, що мало значить, — говорив Бенедьо, — алеж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися наші складки. За місяць чень назбирається хоч пятьсот.
— Ну, а з пятьма стами можна зачинати те, що ви загадали?
— Гм, треба добре обрахуватися з силою і з грішми, — сказав Бенедьо. — Числячи на прожиток одному чоловікови лиш півтора ринського на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеться прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменше півтори тисячі ринських. Найменше, кажу, бо крім прожитку будуть ще инші видатки.
— Півтори тисячі ринських! — скрикнули в один голос робітники. — Господи милосерний, колиж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас тут голодом перемре, а з сіл десять тисяч нових прибуде!
— Щож робити, — сказав сумно Бенедьо, — на те вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не можна бо й так Жиди уривають нам на кождім поступі, а як дізнаються про наші складки, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати і терпіти ще хоч три місяці!
— Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!
