спокою на його лиці несказано лютив Рифку і вона старалась як мога рідше показуватися йому на очі. Вона найбільше сиділа замкнена в своїм покою, перечитувала по сто разів Ґотлібові листи, але й вони вже не могли втишити її неспокою і трівоги. Все їй обридло. Вона цілими годинами визирала через вікно то в сад, то на гостинець, чи не йде комінярчук з листом. Але комінярчука з листом не було, і Рифка зїдалася сама в собі, згаряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на нінащо відважитися. Вона за тиждень такого неспокою починала бути й справді хора.
— Що тобі таке, Рифко? — спитав її раз Герман при обіді. — Ти, бачу, хора?
— Хора! — відказала вона, не дивлячись на нього.
— То тож бо й є. Я виджу, що хора. Треба післати за лікарем.
— Не треба!
— Як то не треба? Чому не треба?
— Не поможе мені лікар!
— Не поможе? — дивувався Герман. — А хтож поможе?
— Віддай мені мого сина! — відрізала Рифка, — тільки се мені поможе!
Герман стиснув плечима і відійшов геть. За лікарем, певна річ, не посилав. Аж десь ледви не ледви по десяти днях Рифка діждалася вісти від сина. Комінярчук доти ходив по вулиці, доки вона не вихилилася через вікно: тоді він крізь вікно кинув їй з улиці до хати Ґотлібову карточку. Ґотліб ось що писав:
„Вона мусить бути моя! Кажу вам раз на завсігди: мусить. Чи хоче чи не хоче. А зрештою як може не хотіти, — адже я богатий, богатшого жениха не найде в цілім краю. А я чую, що без неї не можу видержати. В сні і на яві все вона тай вона передо мною. І не знаю навіть, як називається. Але що то значить, коли вона мені сподобалася!
