слава, а туди ходити не вільно! Тай не вдаючися зо мною в дальші розмови, за плечі мене, тай назад. Я почав шарпатися, кричати, — а вони в сміх. Стисли мене мов кліщами, відпровадили аж до входу Борислава і пустили. — Ов, біда, погадав я собі, а тут сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, — аж бачу, йдуть мої робітники з Дрогобича. Га, гадаю собі, — Господи тобі слава, — йде поміч! З Борислава не пускають, але до Борислава чейже пустять. Тай іду напротив них, аж радуюся, що їх так богато, більше як сто люда! Але ще я не далеко уйшов, аж тут та проклята варта до них: — Гов! хто йде? крикнули. — Добрі люде, робітники, відповідають тамті. — А куди тут ідете? — От ідем на роботу, туй таки, до Борислава. — Не можна! — Як то не можна? — Так що не можна. Ви хіба не чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей і просили, щоб ніхто через тих кілька день не йшов сюда на роботу, поки ми для всіх ліпшої плати не дібємося? Ні не чули, — кажуть дрогобицькі. — Ну то чуйтеж тепер і просимо вас в добрім способі, вертайте назад, відки прийшли! — Робітники почали вагуватися, — деякі очевидно мали охоту вертатися назад і почали з тими розбійниками перешіптуватися, — другі знов, хоч може й не вірили тій бесіді, але боялися, що їх тут така многота зібралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що діяти і що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них і крикнув: — Не слухайте їх бесіди, люде! Вони розбійники, нероби! Кримінал їм буде, не більша плата! Ходіть до роботи, не зважайте на них! По вісім шісток денно на кождого, — що́ вам більше потрібно!
Ті слова трохи немов оголомшили всіх. Приходящі зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але ті стали лавою. — Стійте! не пустимо нікого! Я собі знов кричу: Далі за мною! Гармідер зробився, далі пястуки почали сипатись, штурханці, а далі й каміння… На крик поназбі-
