Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/279

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Га, коли инакше не можна, коли так мусить бути, сказав Бенедьо, то нехай і так, остануся з вами до кінця. Палити з вами не піду, того від мене не жадайте, але остануся тут на місці. Може вам зможу в чім иншім порадити або помогти, — то гріх би був, колиб я в таку горячу пору втікав з поміж вас для власного безпеченства.

— І я так само! І я так само! — сказали Стасюра і Матій. — Всі ми стояли досі дружно, в щасливійшім часі, то треба нам держатися разом і в тих тяжких хвилях, які для нас настануть.

— Так, побратими! Спасибі вам за те, — сказав Андрусь, стискаючи одного по другім за руку, — тепер я спокійний і сильний, — тепер можуть тремтіти наші вороги, бо хвиля пімсти надходить. Яке сімя дає нам доля у руки, таке й сіймо. А що з нього зійде і хто збере його плоди, се річ не наша, — ми може й не дожиємо того. А тепер остається нам обговорити докладно, коли і як має се статися.

Всі побратими, окрім Бенедя, Матія і Стасюри, стовпилися довкола Андруся і тихійшим голосом розпочали оживлену нараду. Матій сидів на припічку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу люльку, Стасюра шпортав палицею по землі, а Бенедьо сидів на лаві, звісивши голову, а по довгій хвилі встав, утер рукавом дві пекучі сльози, що туй-туй хотіли бризнути з його очей, і вийшов на двір. Се він прощався з своїми золотими надіями…

***

Чорна ніч обгорнула Борислав, коли Бенедьо вийшов з хати. Його розпалене лице обвіяв холодний вітер. Денеде блимали світла: ще світили шинки, що до решти випивали кров із робітників. Бенедьо не помічав, що холодний вітер вдирається за його розхрістану сорочку та морозить кров