Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/59

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

55

— Що, що? Ти мені хочеш науку давати? Ну добре, ну кажи, як повинно бути?

— Ви, пане, повинні знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи, так як мене, то й ви би мерли з голоду так як і я!

— Ха, ха, ха! Ти певно, на берлозі лежачи, такого розуму набрався! Ну, ну, говори далі, як ще повинно бути?

Будівничий стояв перед Бенедьом, узявся під боки і сміявся, але його здорове лице, червоне як бурак, показувало, що злість у ньому кипіла і в кождій хвилі готова була вибухнути з поза силуваного сміху. Але Бенедьо не зважав ані на його сміх, ані на його злість. Почуття дізнаної кривди додало йому смілости.

— А так іще повинно бути, — сказав він твердо, — щоби ви, пане будівничий, не збиткувалися над бідним робітником і не дорікали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати.

І за тим, не чекаючи на відповідь будівничого, Бенедьо відвернувся від нього, взяв свій мішок, сказав иншим робітникам: „бувайте здорові, браття“ — і вийшов з плоші на вулицю.

А тепер куди? Бідний Бенедьо всю надію покладав на ту роботу. Він знав, що такого слабого деинде не приймуть. А тепер, коли й ся послідня надія розвіялася, він став на вулиці мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. До дому йти? Там стара мати чекає на його заробок. Іти шукати роботи? Але де? Ні відки не видно було надії. Коли в тім прийшло йому на гадку удатися до вищого пана, ніж будівничий, до самого Лєона, і просити його, щоби приняв на роботу.

Коли він все те роздумував, стоячи на вулиці перед площею, де будувався дім, надбіг післанець, котрий голосно закликав, щоби пан будівничий ішов до пана. Будівничий здивувався і запитав, чи пан уже приїхав з Відня?