далі, може йому й на правду так до потреби приходиться, ну, то він і платить. Тай хібаж се для нього велика річ? А для бідного мулярського помічника все таки добродійство велике. Так роздумавши Бенедьо, рішився пристати на Лєонову умову, ще й подякував йому за ласку.
— Ну, ну, не дякуй, — відповів Лєон, — я не подяки від тебе потребую, а вірної услуги, як будеш добре справуватися, то я тебе певно не забуду. А тепер іди і вибирайся як найборше до Борислава, щоби ти зараз завтра міг ставитися на місці, за Бориславом, над рікою.
І з тими словами Лєон дав Бенедьови кілька ринських завдатку і пішов до свого покою. Бенедьо не сподівався на нині такого гарного для себе здобутку. Втішний вернув він до дому і розказав своїй старій матері про все, що йому нині приключилося.
— Що діяти, мамко? — кінчив він своє оповідання. — Треба брати роботу там, де дають. Піду до Борислава.
— Та я тобі, синку, й не відраджую, — а тільки вважай, щоби ти усе по правді жив і до недоброго ніколи руки не подав. Бо то з тим млином видається мені щось не так. Бог його там знає, що собі той жидюга загадав, — а ти дбай за свою душу.
— І мені самому якось воно видалося не так, як він говорив. А вже зовсім мені те не сподобалося, що мені каже надзирати за будівничим. Правда й те, що будівничий циган та шахрай, — але відки я, простий робітник, приходжу до того, щоби надзирати за паном?… Ну, а коли би щось і направду побачив неладного, то й без його платні сказав би йому все. Будемо видіти, що буде.
Але коли Бенедьо зовсім уже зібрався в дорогу і став прощатися з матірю, то стара мати ні з сього, ні з того почала плакати і, обнявши сина, довго не хотіла його пустити від себе.
— Але годіж бо, мамко, годі, — незадовго побачимося! — втішав її Бенедьо.
