заставши тут не Жидів, а старого ріпника й молодицю. Молодиця, около трицяти літ, в білій сорочці з червоними застіжками, сиділа на лаві під вікном, оперши голову на локоть, і плакала. Старий ріпник сидів посеред хати на низенькім стільчику, з люлькою в зубах і очевидно потішав її. Коли Бенедьо війшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий ріпник зачав кашляти і довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх і запитав, чи не принялиб його на довший час на мешкання. Ріпник і молодиця глянули по собі і хвилю мовчали. Далі відозвався ріпник:
— Га, або я знаю. Ось молодиця; се її хата, як вона скаже, так буде.
— Бодай вас, — відказала різко молодиця. — Як я скажу! Я тут вже цілий рік не сиджу, і Бог знає, чи буду коли сидіти — і вона рукавом обтерла знов сльози — а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви тут сидите. Як вам буде до вигоди, то так і робіть, а я тут що можу сказати!
Старий ріпник трохи змішався і почав ще пильнійше довбати свою чорепяну люльку, хоч в ній і нічого вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мішком на плечах. Ріпник мовчав.
— Хатина тісненька, як бачите, — зачала знов молодиця, може вам і невигідно буде. Ви, як виджу, з міста, не привикли до такого, як тут у нас…
Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку ріпника, буцім то він хоче відмовити Бенедьови.
— Е, що з того, що я з міста, — відповів Бенедьо, — а я, не бійтеся, привик також до всякої біди. От як кождий зарібний чоловік. Тільки, видите, тут така причина зі мною, що я трохи слабий в ногах через нещасливий випадок — у нас у мулярів усяко буває — а маю рототу ось тут недалічко над рікою на тім зарінку. Там буде ставитися новий… нова нафтарня. То, видите хотів би я найти де поблизько помешкання — яке будь, от аби переночувати,
