92
ни, був високо гуманний у розуміню людських відносин і вилїтав душею далеко поза тіснї межї наших галицьких пересудів. З тремтїнєм усеї моєї істоти я слухала його розмову, а хоча що до товариських звичок і я не чула себе низшою від нього, але все таки говорити з ним сам на сам, поводити ся з ним як з рівним собі я була-б нїза що не насмілилась. Заімпонував мінї незвичайно, як нїхто ще з людий знайомих мінї від молодих лїт.
І раптом, несподївано скоїло ся наше весїллє. Немов снїгова лявина впала на мою голову в шаленім розгонї. Я весь той час жила в ненастаннім одурі, ошоломлена, нездібна нї думати нї відчувати ясно. Я крутила ся немов золота мушка в шаленім вихровім вирі, не бачила і не розуміла нїчогісїнько з того, що дїяло ся довкола мене і отямила ся у-перве аж на шлюбнім коверцї під дотиком ґрафської руки.
Друге пробудженє, страшне і жорстоке понад усяку силу людського вислову, в якому я побачила себе від разу скиненою в безповоротну безодню, — се було моє пробудженє на шлюбній постелї.
Се прийшло так нагло, в такій нечувано дикій, варварській формі…
|
Моя рука й доси дрожить і не хоче писати далї, але чаша моїх терпінь занадто повна, моє сумлїнє занадто глибоко розворушене, щоб я могла мовчати… |
|
|
А мій муж гуляв поза домом. Час від часу присилав післанцїв, щоб довідати ся, чи я вже здорова, присилав мінї коротенькі листки з поклонами і поздоровленями, але про поворот анї слова. Нарештї, коли по трьох тижнях лежаня і горячкованя я встала, блїда і змарнїла як після найтяжшої недуги, приїхав і він. Веселий, рожевий мов Аполлон у ранцї, він уже на подвірю дав себе чути розказами, які видавав службі, гавканями псів, що позбігали ся до нього і підскакували та скомлячи з радости лизали йому руки. Він швидко вбіг до мойого покою і ахнув побачивши мене.
— Ах, вибачай, моє серце! Я й не знав, що що ти тут! Але як же ти виглядаєш!
Я вжила всїх сил своєї душі, щоб усміхнути ся до нього і подала йому руку. Він узяв її в свою горячу долоню і зараз випустив; моя рука була холодна і майже безкровна.
