97
ще не більше нїж дикі концепти, що блискають у моїй бідній голові як блискавки в чорній хмарі, але я надїю ся, що таки по тій бурі засьяє денне світло і я таки вийду на кращу дорогу. А там уже побачимо! побачимо! побачимо!
І вона як сорока на одній нозї поскакала до кухнї приспівуючи своє остатнє „побачимо“, а батько сидїв на софі битий важкими думами і буркотїв сердито:
— Говориж ти з жінками! Зрозумій їх лоґіку, не говорю вже психіку! Чи вона божевільна, чи справдї лише легкодух, чи може задумує щось дуже мудре, но жіноцьке мудре, таке як ґордіїв вузол, що йому нї початку нї кінця не знайдеш? І я скажу після тої її промови: Побачимо, побачимо! побачимо! Бо більше нїщо й сказати.
Поки там пан Субота сидїв серед широких подільських ланів і нудив ся — ґраф за той час рідко коли був дома, а про Суботову визиту в французькій віллї навіть не згадував, немов і нїде нїчого не бувало. Поки в ґрафськім палацу йшли пиняві приготованя до заграничної подорожі, в Грушатичах кипіло і клекотїло, як у кітлї. Пан Годієра почав підводити свою машину. Зразу йшло все дуже добре. Він засїв до писаня і писав невтомно „реляції“, себто по просту доноси на всїх і вся, що крутило ся довколо нього. Насамперед написав донос про свою хозяйку паню Суботову, у якої відкрив любов до селян, потуранє їх забаганкам і часті сходини її з селянами в домі її зятя та довгі розмови при замкнених дверех та заслонених вікнах. Потім написав донос на всю двірську службу починаючи від економа а кінчачи псарем і конюхом, що крадуть панське добро, не пильнують дїла, волочать ся за сїльськими дївками і у всьому потурають селянам та за хабарі позволяють їм розкрадати панське добро. Розумієть ся, що ходячи день у день по селї і угризаючи ся з селянами за всяку дрібницю кождого дня приносив нові матеріяли для своїх реляцій. Обмалював і Думяка і війта і всїх присяжних; допікали йому особливо сїльські баби своїми кпинами та вигадками, і він совісно подавав про все те реляції і висилав до циркулу. Там урядники аж боки зривали зо сміху
