101
— Не слухайте того. Всї, особливо біднїйші, дуже-б раді, але не мають відваги починати. Ви могли-б додати їм такої відваги.
— Відкиж я до того приходжу? — здивував ся Думяк. — Вам справа ясна, то ви й заохочуйте до неї людий. А я хиба мушу вірити вам на слово, а сам того не знаю докладно.
— Ну, добре, — мовив Годієра, — то скличмо громаду, поговоримо про се з громадою.
— І з тим до мене не удавайте ся, бо відки я до того приходжу? Я не війт і не жадна старшина в громадї, хто піде за моїм голосом? Ідїть до війта!
На сьому розмова й скінчила ся. Годієра пішов до війта і доти бляґував йому про свою комісарську повагу, поки війт не обіцяв йому вислати присяжного по хатах, щоб кликали господарів на суботу вечір у коршму, „без примусу, а хто цїкавий послухати пана комісаря“.
Таких цїкавих не так на комісаря як на саму коршму знайшло ся не мало. В суботу вечір народ щільно заповнив усю коршму і всї сїни і прилежний ванкир, і з якого двері вели до головного коршемного поміщеня; прийшов і війт і вся громадська старшина, прийшов і Думяк. На комісаря прийшло ся досить довго ждати. Він попередньої ночи бачив погані сни, весь день йому було зовсїм нїяково на душі, голови не брав ся нїякий концепт тої промови, яку він мусїв сказати до народу, тай сам той народ видав ся йому тепер якоюсь темною, важкою силою, а зовсїм не соломою здатною до швидкого підпалу. Та він нарештї таки наважив ся і війшов якось поквапно, мов додаючи собі відваги, до коршми. Люди розступали ся якось лїниво перед ним даючи йому дорогу до стола. Він „на потуху“, як жартував дехто з селян, випив чарку горілки і виступивши на ослін та оперши ся о стїну почав балакати.
Бесїдник він був неособливий і невправний. Підносячи голос замісь дїйсного пафоса робив ся пискливим і комічним, часто зупиняв ся шукаючи слів, одним словом, не робив на селян нїякого вражіня.
— Аби ви знали, хто я такий, — так розпочав він свою промову, — то мушу сказати вам дещо про свій рід і поход-
