105
Нїхто з селян не сказав звичайного в таких разах „Царство йому небесне“. Всї з жахом дивили ся на теплого ще трупа. А війт обертаючи ся до Думяка промовив:
— Ну, Костю, а що з тобою буде?
— Маю в Бозї надїю, що нїчого не буде. Моя душа чиста. Ви бачили і чули все, беру вас за свідків. А завтра відвеземо трупа до міста; я ставлю ся до суду. Добранїч вам усїм.
І з тими словами він узяв свою шапку і вийшов із коршми.
Наблизило ся велике, рокове свято Різдво. Зима приїхала на білім конї і покрила поля білою наміткою. В лїсах заскрипіли конарі під ваготою снїгу, ріки задубіли під її острим подихом, медведї ссали лапи в своїх ґаврах і дрімали зимовим сном, а люди гріли своє тїло овечими, лисячими або вовчими шубами.
Село виглядало як громада круглих снїгових могил, між якими вили ся вузенькі рівчачки, се стежки прокопані від хати до хати, і один ширший, довгий ярок — се дорога прокопана в сяжневім снїгу здовж села аж до ріки. Під тою важкою, білою покрівлею сумирно спало село, мов під пуховою периною, тілько замісь дїйсного сну там ішла ненастанна, тиха, домашня робота: стукали цїпи по токах молотячи збіжє, звонили молоти в громадській кузнї, фуркотали веретена по хатах і лили ся піснї, туркотїли голоси казок та загадок по запічках. Хиба що сама природа, щоб не надто вже глухо дрімати, будила свою музику, сердитий „стоковий“ вітер, що вибігаючи з далеких рівнин Сібіру різав мов ножем своїм грізним подихом, свистав, вив і гудїв своїми крильми, ломав дерева в лїсї і здіймаючи безмежні снїгові хмари на полях котив їх як обложні машини на села. Та все те не лякало людий. Вони затирали жилясті руки та здибавши один одного знай примовляли:
— Гій, мороз, мороз! Боже його примнож!
— А ще й вітрець — божа сила! — додавав звичайно другий.
В сам день святого вечера вітер утих, небо вияснило ся, а хоч мороз потис іще дужше, та про те люди бадьорили ся
