109
що з громадою таки буде можливе краще житє, коли темні духи розвіють ся парою. Та чим раз частїйше з поза тих понурих уяв виринало в його душі щось инше, мов безмежна панорама якогось чужого, далекого, сонцем залитого і пахощами надиханого краю. А по тім краю мов богиня по раю ходить якась жіноча постать осяяна рожевим блиском, заслонена золотим, ледво прозірчастим серпанком, ходить тихо і звільна поводить руками, простягає їх до нього, до свойого батька, кличе його що сили, але йому ледви чутно, ледви бренять відгуки її слів:
— Таточку! Я гину! Мене кусає ненаситна і кровожадна гадюка захована в фалдах мойого пурпурового плаща. Таточку, злети зі свойого ложа, лети до мене, ратуй мене!
А коли його душу шарпає розпука і він рад би злетїти соколом до неї, то чує, що його немов приковано до землї, немов тоненьким та міцним ланцюхом присилено до точеного та полїтурованого сїдала. Він бє себе в лице руками, мов увязнений сокіл трепле крильми і кричить усїм своїм нутром, усею глибиною наболїлої душі:
— Доню моя! Золота моя! Озови ся мінї! Скажи, напиши словечко, куди ти лїтаєш, на якім мїсцї тужиш і плачеш, від чого гинеш? О, я знаю, від чого! Але-ж ти перед виїздом потїшала себе, що все ще буде гаразд, що ти поєднала ся з ним. Деж ти тепер, голубко моя? Чому від твойого виїзду ти не подала мінї анї чуточки про себе, не написала анї слївця, не переказала хоч би шумним вітром, не передала хоч малою пташиною? І чом такі страшні почутя мучать мене? Що ти давно вже згибла і пропала, що твій кат посміяв ся над тобою і пхнув тебе в синє море, в якому ти надїяла ся знайти собі лїк та освіженє? Чи може він замкнув тебе в відлюднім манастирі, замурував у запустїлім замку, запродав якійсь нечистій силї? Чи може ще гірше, на вино, на карти та на своїх кокоток пропустив усе своє й твоє добро і покинув тебе десь у многолюдному, непривітному містї, або де в селї серед жорстоких та захланних людий? Голубко моя срібнопера! Озови ся до мене хоч крізь сон, нехай знаю, де тебе шукати! Нїчого не пожалую, анї гроший анї всего маєтку, анї свого здоровля, щоб тілько ти до мене вернула. О я дурень, що пустив тебе з ним у дорогу! О я старий, безтямний, безміз-
