112
Але пан іще не може відвернути очий вікна. Дивить ся, вдивляєть ся в найдальші кінцї дороги, де вона безслїдно зливаєть ся з тьмавим небом — не видно нїчого. Та нараз щось немов торкнуло його: поглянь близше! І він глянув, і з його груди вирвав ся ледви чутний окрик безмежного жаху:
— А!
Йому закрутила ся голова, духу в груди раптом не стало, волосє притьмом пішло в гору.
Се була хвиля омертвіня.
Потім на силу розтулює очи і дивить ся.
По замерзлій дорозї, що від грушатицького моста сїрою ниткою скісно завішеною в повітрі на білім снїговім тлї сунеть ся щось велике, чорне. Брика з якимось тягаром. Конї чорні як кати ступають повагом, по мягкім снїгу і без найменшого стуку. Плинуть радше, нїж ступають. А з понад їх голов у зоряний простір вистирчає голова візника, голова пана Годієри з широким ротом, хижацьким, заостреним носом і з острою, козячою бородою. Він сидить недвижно на своїм сидженю, його хребет згорбив ся, одною рукою держить кінські віжки, а другою опертою ліктем на колїнї, нерухомою держить батіг і мірно, що хвиля в рівних відступах часу помахує ним над кінськими головами. Брика також не туркоче, пливе як човен снїговим морем до двора, просто, звільна під гору, все близше, близше… Пан не чує нїчого, тілько впирає всю свою душу в світ зір. Він не чує нїчого, лише бачить, як перед брикою нечутно, без найменшого скрипу і брязкоту відчиняєть ся важка, грубими штабами окована брама, як брика сунеть ся подвірєм, близше, щораз близше до двора і — раптом щезає під замком. Пан механїчно, безтямно відступаєть ся від вікна не зачиняючи його, обертаєть ся лицем до дверий, а вухами силкуєть ся ловити хоч би найменший шелест, не мовлячи вже про стук кроків.
Не чує нїчого.
Нараз так само безголосно відчиняють ся двері його покою, входить висока, чорна постать з чорним непрозорим серпанком на лицї — і кидаєть ся до нього.
— Ах! — скрикує пан мов від передсмертного болю.
