114
— І пустив тебе до дому?
— Пустив, таточку, бо мусїв.
— Ти узискала розвід?
— Узискала? Нас розвело море, оте чудове, сапфірове венецьке море.
— Не розумію, що хочеш сказати сим, моя дитино.
— О, тут секрет, мій великий секрет! — мовила вона і сама жахнула ся, скочила до дверий, глянула чи не підслухує хто, а потім обнявши знов батька за шию і притуливши ся до нього шепнула йому до вуха:
— Я вбила його!
Пан Субота весь закаменїв і мимовільним рухом руки відсунув її від себе.
— Ти… вбила… його? —— простогнав він ледво переводячи дух.
— Так, таточку! Але лише морально. Адже бачиш, що я свобідна, що мене пустили, не арестували. Я чиста перед світом, а на сумлїню… на сумлїню, там, у темній, найтемнїйшій закутинї маленька плямка. Вона не болить, не мучить мене; вона лише частина відплати за те, що я витерпіла від нього.
— Говори яснїйше, Женю, говори яснїйше, а то я нїчогісїнько не розумію! — все ще з виразом страшного затурбованя говорив батько.
— Ох, се цїла історія, чисто як із італїйської новелли з часів ренесансу, фантастична, а про те й сьогоднї можлива і дїйсно правдива. Се можливе лише в Італїї, тій дїйсній країнї чудес.
— Говори про себе, доню, а не про Італїю, — шептав батько палений цїкавістю і нетерплячкою. Та вона верзла далї своє, як розпещена дитина.
— Не говорити про Італїю! — скрикнула зі святим обуренєм і сплеснула в долонї. — Як же я можу не говорити, коли Італїя дала менї найкраще, найцїннїйше з усього, що я коли будь дістала від кого, крім тебе, таточку, розумієть ся, крім тебе. Італїя віддала мінї свободу. Її чудова дочка, королева моря і перлина землї, Венеція взяла мене за руку і як малу, заблукану дитину вивела на вільний світ!
