4
лотистих дорогах довгі швадрони ляндсдраґонів, повзуть звільна на захляпаних, задиханих конях від села до села, три, чотири рази до року, весною, в косовицю, в жнива, в копанє картофель та збиранє кукурузи, і скрізь по селах, куди вони пройдуть, крізь шум вітру чути свист канчуків, лемент жінок, проклятя чоловіків: се ляндсдраґони на просьбу панів силою та канчуками гонять селян на панські лани до роботи. Не за дармо, за нужденну плату, але селянські душі затвердїли, не хочуть без канчука йти на панське поле. „Досить воно нассало ся нашого поту і наших слїз, — кричать під канчуками. — Не підемо, хоч убийте. Не підемо, аби нас озолотили. Нехай собі роблять самі! Нехай подавлять ся тим, що надрали з нас, а ми не підемо більше робити їм. Хоч би нам гинути на своїх частках, а від них зарібку не хочемо“! — Так лементує хлопське завзятє. Та все таки язик ляндсдраґонських канчуків голоснїйший, і хоч серед слїз, серед проклонів, серед свисту канчуків, а робота в тих роках по скасованю панщини таки робила ся. Лїниво, мляво, але мусїла робити ся. Така була воля уряду. А в народнїй душі шуміло, ревло та клекотїло не згірше, як в ошалїлій природї.
Здоровою гадюкою звила ся посеред широкої підгірської долини річка Грушівка; густі лози та вільхи обсїли з обох боків її береги як рівно уложені дві барвінкові ґірлянди. По обох боках річки розсїло ся велике підгірське село Грушатичі. Хати до шнуру збудовані біля гостинця тонуть у грушових та яблоневих садках, та друга половина села, за річкою, розкидана по рівнинї, де кому злюбило ся, виглядає як ряд букетів розсипаних по мураві. На серединї села біля моста стоїть церква з бляшаною, червоно помальованою банею, що виглядає як червона шапка моримухи на білім стовбурі. За церквою на невеличкім горбику, серед старого, роскішного саду стоїть попівська резиденція — старий мурований будинок з ґанком на сад і на село, з ґосподарськими будівлями позаду, притуленими до високого глиняного обрива — се конець гірського пасма, що сьмілим луком забігло з Дїла аж сюди і тут було проломане та вигризене рікою. А по другім боцї річки за долиною здіймаєть ся друга, висока гора, покрита темнозеленим смерековим лїсом, а де вона кінчить ся і не уриваєть ся стїною, там на косогорі, високо над селом розкинув ся двір-
