Сторінка:Іван Франко. Великий шум. 1907.pdf/16

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

7

— Буком війта! Буком панського підлизу! Най не сьміє нам і згадувати про се!

— Буком його! — риплять голоси знадвору. — Тягнїть зі стола! Не хочемо слухати.

І сотки рук, судорожно зцїпляючись і немов торгаючи з далека війтові поли, простягають ся зі стиску до гори, бо їм нїкуди инде протягнути ся. Але війт мов підсадкуватий британ стоїть твердо на своїх лапах; такими криками його не залякаєш.

— Панове громадо! — реве він на все горло, так що заглушує загальний гомін. — Послухайте хвилю. Я-ж вам іще нїчого не сказав. Ще не знаєте, що хочу сказати.

— Кажи, кажи!

— Пан дає по два сороківцї за день ораня.

— Нехай давить ся ними! Не діжде! Не підемо.

— А по три хочете?

— Не хочемо, не хочемо. І чотири не хочемо про пана.

— Пан казав, що ще нинї в ночи вишле штафету до ляндсдраґонів.

— Най шле й до дїдьчої матери! Робити йому не підемо.

— Весна припізнила ся. У нього ще й скиби не орано.

— І в нас не орано. Але нема панщини! Нема панщини! Най оре зубами, най дре землю ніхтями!

— Панове громадо, завтра скоро сьвіт приїдуть ляндсдраґони.

— Най їдуть. Ми вже бачили їх. Знаємо їх! — ревла громада.

— І буде те, що торік було.

— Нехай буде. Нехай буде що хоче, а ми добровільно на панські лани не підемо робити.

— Го, го, знаємо, чим то пахне! Зараз пани до цїсаря побіжать і скажуть: „Ади, хлопи самі добровільно йдуть до нас на роботу, а ти панщину скасував. Верни панщину, бо ті люди звикли до неї. Їм найлїпше з нею, а як її скасовано, то вони бунтували ся“.

Ті слова вимовив Яць Коваль ставши на ослонї межи вікнами. Се був знаний уже, а проте влучний арґумент у панщизняних дебатах, які вели ся отсе вже два роки в Грушатичах. Усї мужики ахнули в один голос.