8
— А правда! Мере правда! Чуєте, люди? Чуєш, війте? На що нас ведеш? До чого нас намовляєш?
— Але панове громадо, — кричав війт, — хиба-ж я вас веду на панський лан? Хиба вас намовляю на щось лихе? Я-ж вас лише запитую. Пан менї казав запитати вас — і питаю. Не хочете, ваша річ. Я-ж вас не буду намовляти, тай ви не дїти, щоб дати ся менї на підмову.
— Добре, добре! Так же й говори! — почули ся голоси одобреня з тих самих кутів, відки перед хвилею ревли окрики обуреня і простягали ся руки до шарпаня та затиснені кулаки.
— Та я того… Я не маю вам що більше говорити, — сказав війт і похилив ся, щоб злїзти зі стола.
— Як-то не маєш? — скрикнув Яць Коваль, усе ще стоячи на ослонї. — То ми лиш того зібрали ся нинї?
— Я зробив лиш те, що пан наказав. Маю вашу відповідь і занесу її пану.
— Та гов бо, війте, — знов крикнув Яць Коваль, — та чекай! Коли ти з нами не маєш що говорити, то ми маємо з тобою.
Війт якось нї в тих нї в сих покрутив ся на столї обводячи очима громаду, над якою тепер залягла хвилева мовчанка.
— Хто має що менї говорити, най говорить.
— Віддай папери! — загукали голоси.
— Які папери?
— Наші, громадські. Інвентарі, йосифінські інвентарі!
— Я нїяких ваших паперів не маю, — відповів війт якось несьміло.
— Як-то не маєш? Як то не маєш? А де подїв?
— Продав пану наші папери? Наші інвентарі, наші потвердженя, наші декрети і привилеї? Говори! Признавай ся, бо не вийдеш відси живий! Говори!
Знов почав ся страшенний репет у коршмі і довкола коршми і знов затріщала коршма не знати чи від напору збентеженої юрби, чи від скажених ударів вітру.
— Виж менї нїяких паперів не давали, — промовив війт, — то я вам нїчого й віддти не можу.
— А певне, бо тебе пан з мандатором вибрав! Ти не наш війт! Ти панщизняний війт! Маєш папери? Віддавай папери і забирай ся до тристенного. Не хочемо такого війта. Вибере-
