14
Він справдї був коваль і слюсар славний на всю околицю. Він лиш раз доторкнув ся до скринки своїм шилом і вона зараз отворила ся. Тодї війт держачи в одній долонї скринку другою почав один за одним виймати з неї папери і класти на столї.
— На, маєте! — приговорував він, — ось вам єдна ахта, ось вам друга, третя, четверта, пята… Хто ста письменні, ходїть сюди, прочитайте що в них стоїть написано.
Всї мовчали. Письменного в цїлім зборі не було анї одного.
— Хто сте письменні! Гей! Ідїть громадські папері читати! — пішли окрики по коршмі й довкола коршми. Але нїхто на них не відкликав ся.
— Куме Стефане Чапле! — кричав війт роззираючи ся по коршмі. — Ото Божечку, був бим присяг, що Чапля стояв ось тут ще недавнечко.
— Стояв і вийшов. Мабуть пішов до дому.
— А деж Кость Думяк? Він же торік із війська вийшов, то чей ще не забув читати.
І Думяка не було в коршмі.
— Ну, щож будемо робити з тими паперами, панове громада?
— А Бог знає, що з ними робити!
— Я гадаю, що сховати їх знов до скриньки, — сказав Яць Коваль, — скриньку замкнути і най пан війт знов сховає їх у своїй коморі, аж запотребуємо.
— Добре, добре! Правду Коваль каже! — загуло довкола. Війт позбирав папери, зложив їх назад до скринки, а Коваль своїм шилом замкнув її знов так як була. Війт узяв її під паху і поклонив ся громадї.
— Чи так має бути, панове громадо, як сказав Коваль?
— Так, так! Просимо. Годимо ся! Най так буде.
Війт ще раз поклонив ся і сказав:
— Ну, то дякую за послуханє.
І третїй раз схилив ся, щоб злїзти зі стола. Та знов спинили його численні голоси:
— А наші вибори?
— Вибори! Вибори! Мусимо нового війта вибрати! — загукали голоси з посеред громади.
— Пізно вже! Смеркаєть ся! — відповідали инші.
