15
— Кінчіть! Ми померзли. Вже сонце зайшло! — лунали голоси, а особливо жіночі з надвору.
— Менї час до дїтей! Менї до корів! У мене чоловік хорий…
— До дому! До дому! Вибори на другу недїлю.
— Най так буде! Добре. Вибори на другу недїлю!
І густою юрбою повалили люди з корчми, живо розмовляючи про громадські папери, про старого війта і доконечність вибрати нового та про доконечність також нових „прелїпотентів“. Се була й сьогоднї найважнїйша справа, за для якої зійшли ся такі численні збори. Се справа пильна, бо дотеперішнї плєнїпотенти, вибрані ще 1845 р. під панським впливом оказали ся зовсїм нетямучі, нї до чого не здалі і занедбали, а хто знає, може й запродали найважнїйші громадські справи.
— За тиждень! За тиждень ми з ними порахуємо ся. І нових прелїпотентів виберемо. І нового війта. Мусимо вибрати, бо інакше загиблиця наша.
І нараз, на скрутї від коршемного доїзду до моста вся юрба спинила ся як вкопана. Всї аж роти пороззявляли і нїхто не міг сказати слова. Як то? А вітер? А той шум, що завивав у берегах Грушівки зойком конаючого ? А те стогнанє, що доносило ся з лїса як стогнанє вола живцем рваного медвежими лапами? Що стало ся? Коли се все втихло? І чи справдї втихло? Нї, анї духу не чути! Повітрє, небо, дерева все мов зацїпло, мов закаменїло, анї не ворухнеть ся. І нїхто з тої юрби, що товпила ся в коршмі й коло коршми, за палкою полїтикою не спостеріг, не відчув, коли затих вітер. Кождому ще стояло в ухах, що чує тріщанє коршми і шелест китиць вириваних зо стріхи та розриваних на тонкі соломяні жмутки в повітрі. А тут глянь, вітру нема! Деякі божили ся, що чули його ще ось-ось перед хвилиною; инші запевняли, що виходячи з коршми вже не чули його. А може лише не завважили, так здавна привикши до нього?
— Гей же! на дзвінницю! Дзвонїть! Дзвонїть на радість. Кличте попа! Дзвонїть на людий, скликайте всїх! Правте молебен.
А над Дїлом гасли власне остатнї платки вечірньої заграви. Налягла нічна темінь. На луках із лотачу лунали голосні жабячі хори.
