22
ла наша загибіль. Чень же нас іще Пан Біг не хоче нагло зо сьвіта звести.
— На Пана Бога всї надїємо ся, — мовив Думяк, — але Пан Біг сам сказав нам: „Бога взивай, рук прикладай“. Як так будемо сидїти тай на Бога надїяти ся, то нас воши присядуть.
— І щож нам робити? Яку собі пораду дати? — стогнали один за другим мужики.
— Я думаю, що цїсар таки зглянеть ся на нас, — перший розпочав Чапля. — Адже не може бути, щоб цїсарови байдуже було, як його нарід гине та на жебри сходить.
— А тямиш, Стефане, як було в тїсні роки, — гризко завважив Думяк. — Скрізь нарід гине і пухне з голоду, матері своїх дїтий дорізують та їдять, а цїсар як довідав ся про се, то змилосердив ся і велїв роздати тим голодним людям по гурманови соли на кожду хату.
Гірко засміяли ся всї.
— Алеж цїсарови податків не стане, як ми збіднїємо, — реплїкував Чапля.
— Не слухай того! — мовив Думяк. — Що цїсарське, то все з нас зідруть, аби ми й як голі були. Тай не гадай собі, що ми так нагло збіднїємо. Будемо помалу на нужду сходити: нинї се урвали — обійду ся, завтра того не стало — обійду ся. І так день за днем, рік за роком будемо вростати в свою нужду, як камінь у землю. Сьвіт нам затїснить ся, будемо темні і несьвідущі, все нам буде байдуже, і дійдемо до того, до чого нас панщина не довела — до стану голодної та повільної худоби, яку кождий водить і гонить, куди йому хочеть ся. Ось що страшно подумати! На вид будемо нїби люди, нїби подібні до людий, але душа в нас не буде людська, а худобяча. Ось що найстрашнїйше! Адже хто має очи, той уже тепер може бачити, що все воно йде до тої мети. Не могли нас пани приярмити панщиною, вони приярмять нас новим здирством. А їм одного треба — мати з нас тяглу худобу, що не думає сама про себе, лише покірно гне шию в ярмо.
Мужики знов застогнали. Панщина стояла перед ними як стовп пітьми, гнїтила їх душі і кидала величезну тїнь на всю їх будущину. Нї, нїколи їм не вирвати ся з тої памороки!
