25
Подали собі руки і обіцяли ся привертати й инших.
— А в недїлю по вечернї оголосимо се коло церкви. Хто хоче не гинути в горівчанім багнї, най пристає до нас. Спишемо реєстр. І по инших селах пустимо чутку, чейже народ отямить ся. І жидів витиснемо з сїл, бо яке їх тут дїло? Вони землї не обробляють, навіть кілька грядок коло коршми скопати самі лїнують ся та хлопських бабів кличуть. Лише горівку продають та затягають людий у свою лихву. То пявки, то вороги народнї! Зробити так, аби їм місця в селї не було, нехай забирають ся зо шумом. — Оттак фантазували наші товариші і чим більше балакали, тим якось яснїйше робило ся перед ними, тим лекшим видавало ся їм виконанє їх плянів.
Та ось ще раз відчинили ся двері від ванькира і до нього вступив дїдич Грушатич, пан Субота. У мужиків задріжали литки з давньої панщиняної привички, деякі ворухнули ся, щоб устати з місць на привитанє пана і „як годить ся“, поцїлувати його в руку, але острий погляд Костя Думяка немов цьвяхом прикував їх до місць. Нїхто з них не рушив ся. Розмова на хвилю урвала ся.
Пан Антін Субота, дїдич села Грушатич, був статний мужчина середнього росту, заживний собі, з шпаковатим волосєм і білими як сметана вусами, що гарно визначували ся на його повнім, по молодечому румянім і гладкім лицї. Хоч Русин з роду (розумієть ся, попівського, не панського), він представляв із себе те, що називають „гарний тип польського шляхтича“; тай належність до руського обряду не перепиняла йому анї на хвилю бути польським паном, любити шляхетську традицію, придержувати ся шляхетських „старопольських“ форм житя і вважати селян бидлом, що не то не повинно мати якісь права рівні зі шляхтою, але вже з самої природи нездібне нї до якого самостійного житя, і коли б його не держати під буком, то зірвало би всякі рами людського порядку і вигризши та зруйнувавши все те, що висше від нього осьвітою та цівілїзацією, вигризло б і само себе як свора голодних собак замкнених у огорожі. Оттим то в часї панщини він поводив ся з мужиками остро, нїби то справедливо, в такім розуміню справедливости, як поводить ся розумний ґосподар зі своєю худобою: не обтяжує надмірно одного супроти другого, не збиткуєть ся над ними без потреби, але дбає про те, аби всї були
