28
пару разів обчищували пана з усього, що можна було забрати чи то на плечах чи між ногами. Панські расові верхівцї, якими величав ся грушатицький двір, перші впали жертвою завидющих очий і давно вже гуляли десь по російських степах; такоюж дорогою пішло й панське „фамілїйне“ срібло, тоб-то закуплене від фамілії, що перед тим володїла Грушатичами. За всї ті збитки пан сердив ся на тих, кого найблизше бачив перед собою, на грушатицьких селян, і позаочно лаяв їх і злодїями й розбишаками.
Та що се таке, що отсе він перший прийшов до них? Чи припадково лише вступив до коршми, чи справдї щось тягло його сюди? Він мабуть надїяв ся застати тут більшу громаду, але тепер рад був у душі, що застав лише кількох людий.
Знявши шапку і кидаючи її на жидівське ліжко він сказав:
— Дай Боже добрий вечір!
— Дай Боже здоровлє! — відповіли селяне.
Пан наблизив ся до них і на його лицї заграв іронїчний усьміх.
— Го, го, самі матадори, головачі, громадські мужі! Позволите сїсти між собою?
— Сїдайте. Тут у Йоськовім ванькирі місце кождому вільне.
— А так до вас до хати, то менї не вільно прийти?
— Милости просимо, як ваша воля. Ми не кусаємо.
— Ага, не кусаєте! — осьміхнувши ся підхопив пан, — а так без кусаня зїсти-б мене ради.
— Може хто й рад, ми того нїчим по собі не показали, — відмовив Яць Коваль.
— Не показали! Господи тобі слава! — скрикнув пан. — А хибаж то не ви бунтуєте громаду против мене? Не ви дишете ненавистю на мене, відгрожуєте ся менї і моїй родинї? Хибаж то не ви отсе вже другий рік держите мене в селї як заповітреного? Нїхто до мене не зайде, не поговорить…
— Маєте своїх підлизнїв, нїхто їм не боронить ходити до вас і оббріхувати нас, — втрутив своє слово Думяк.
— Костю! І ти так говориш? — з докором обернув ся до нього пан. — Ти, що десять лїт прожив у моїм домі.