30
— Не плетїть, пане, теревенї, — відповів йому Думяк. — Чужим людям можете се говорити, може вам і повірять, але нам тим баки не забєте. А хочете бути нашим сусїдом, то на се одинока рада: перестаньте бути паном.
— Хибаж знесенє панщини не порівняло нас? Що я вам тепер за пан?
— Нї, тому не повіримо. Війна між селянством і панством не скінчила ся, але тілько починаєть ся. Коли ви справдї хочете бути нашим сусїдом і рівним з нами, то наша думка і наша просьба до вас така: продайте нам свої добра, а тодї й жийте собі серед нас. Тодї вас привитаємо як батька, а без сего ви все будете у нас пан, із яким мусимо воювати.
Пан Субота аж поблїд при сих Думякових словах. Аж зуби закусив, щоб не вибухнути яким згірдним словом. Чи бач, куди вони стріляють! Продай їм свої добра! Уступи ся з двора! Покинь ту позицію, що вважаєть ся огнищем цівілїзації серед моря хлопського простацтва і некультурности! Він довгу хвилю ворушив губами, мов жвав щось гірке, а далї запитав іронїчно:
— Продати вам? А по якій цїнї, коли ласка ваша?
— Як оцїнять таксатори, на яку згодимо ся обопільно, таку й дамо.
— Го, го, то ви, видно, богаті люде, коли село купуєте! Деж ви грошей набрали?
— Набрали чи не набрали, се вам байдуже. Нинї вже сьвіт дошками не забитий, гроші не позакопувані, хто хоче, а має на що, може їх дістати. А нам земля потрібна. Отсеї, що маємо, може ще вистати для наших дїтий, а наші внуки будуть уже бідаками, як подїлять її. А ще як ви зіпрете нам лїси, зіпрете пасовиска, то ми вже й тепер будемо близькі руїни. Бачите, се нам важно. Доки буде пан у селї, доти буде панщина, хоч не даремна, а платна. І чим далї, тим ся панщина буде тяжша і нашим унукам буде гірше як нам.
— Мудро говориш! — іронїзував пан, — але на таке, та хоч би я тепер і продав вам своє добро, то вашим правнукам знов буде тїсно на тій землї.
— Буде або й не буде. Розвинуть ся промисли, заробітки, повстануть фабрики, виростуть міста… Я добре придивив ся тому в Чехії. Тодї й селянам лекше буде. Аби нам лише
