Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/100

То Амор в підлі серця лїд вкидає,
І в них жага й бажанє завмирає!
А хто би зміг глядїть на неї довше,
Той мусїв би здобріти або вмерти.

А як її стріне такий, що варт
На ню глядїти, той відчує зараз
Її блаженну силу, а її привіт
Його щасливим робить, так що він
В тій хвилї забуває всяке горе.

І дав їй Бог найвисшу ласку т.
Що зле не скінчить той, хто з нею поговоре.

Про неї Амор мовить: „Твір земний
Як може буть так чистий і святий?“
На неї гляне й сам себе впевняє:
„В нїй Бог якийсь новий нам твір являє“,

Блиск перли оздобля її лице,
Як личить кождій дїві, не над міру;
В нїй є, що лиш краси создать могла природа;
Вона взірець, мірило красоти.

З очий її, куди лиш їх поверне,
Злїтають духи з полумям любовним,
Впадають в очи кождому, хто гляне
На неї, і заходять в саме серце.

І в усмішцї її побачите
Малюнок Амора, якому в очи
Нїхто не може сміло поглядїти.

О пісне, знаю, як пошлю тебе,
До многих ти жінок підеш, промовиш.

Тепер прошу тебе, бо-ж виховав
Тебе я, Аморову нїжну доню, —
Де лиш прийдеш, скажи благаючи:

„Вкажіть менї дорогу до тієї,
Якої я оздоблена хвалою!“