Він хилить лице і блїднїє увесь,
І соромом за свої хиби займесь.
Зухвальство і гнїв перед нею біжать.
Жінки, поможіть менї честь їй віддать!
Хто вчув її голос, у того в душі
Зростає солодкість, прихильність і щирість;
Тому той щасливий, хто бачить її.
Де тілько явить ся із усміхом нїжним,
Там збуджує радість, чутє невимовне, —
Таке вона чудо, нове, благородне.
Сонети X і XI натякають на якусь сумну пригоду в житю його милої, що заставила її гірко плакати. Сей плач склонив до плачу також її знайомих жінок, які вертали від неї з заплаканими очима. Поет стрічає їх і запитує про причину їх смутку, якої з рештою догадуєть ся й сам.
„Ви, що йдете з лицем таким похилим,
І в спущених очах несете жаль, —
Відки йдете? Бо видно се по вас,
Що з місця ви приходите сумного.
„Чи бачили ви нашу паню милу,
Що любими слїзми обличє росить?
Скажіть менї, бо се менї говорить серце,
Коли вас бачу, як сумні йдете!
„А як приходите з такого місця жалю,
То звольте тут при мнї побути троха,
І що вам трапилось, не замовчіть менї!
„По ваших бачу я очах, що плакали,
І вираз ваших лиць стурбований такий,
Що дивлячись на вас тремтить у мене серце“.
„Чи ти той муж, що про ту нашу паню
Співав так часто, а тепер звертаєш ся до нас?
