Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/115

Втекли всї пташки, що за теплотою
Летять з країв Европи, з над яких нїколи
Сїм звізд холодних не щезає;
У инших пташок голосу не стало,
І не дадуть його, аж бір зазеленїє,
Хиба що біль би змусив їх пищати;
І всї веселі по своїй природї
Створіня, всї тепер позбавлені любови,
Бо холод зимовий їх серце замикає.
Лиш в мойому любов палає,
Відмінена пора менї не відбирає
Думок солодких, що їх навіває
Дївчина, що ще молодістю сяє.

Зелене листє вже давно зівяло,
Яке під Бараном так пишно виростало
І світ красило, вмерла вся трава
І пощезали всї гильки зелені,
Лиш не в смерек та лаврів та ялиць,
У тих дерев, що зеленї на зиму не теряють.
Така важка та остра ся пора,
Що всї цвітки на горах повбивала,
Які не можуть инею зносити.
Лише терна любови
Із серця мого Амор не виймає,
І певно буде в ньому він стриміти,
Поки мого житя, хоча-б я жив і вічно.

Із жерел бухає вода й парує,
А випари, що йдуть з нутра землї
І тягнуть ся з її безодень в гору,
Закрили стежку, що менї в днї гарні була люба;
Тепер вона потоком стала й буде,
Аж доки зимова борня не закінчить ся.
Земля затвердла, наче скло гладке,
І склом покрила ся вода мертвая
Через мороз, що з верха закував її.
Але з борні моєї
Я анї кроком ще не віддалив ся.
І не хочу, бо як солодка тая мука,
То мусить бути смерть солодша ще від неї.