Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/134

Лиш тїло вказувало, що се жінка.
коли-ж крізь плащ її подертий Амор
Побачив те, що жінцї слїд скривати,
Він милосердно, але троха злобно
Питав: „Хто ти й яка причина твого болю?“
„О ти, житє немногих, —
Зітхаючи відмовила вона, —
До тебе нас веде природа наша.
Я, найсмутнїйша з них,
Я справедливість, матери сестра твоєї.
Як бачиш, бідна йду без пояса й одежі“.

Коли отверто так вона сказала,
То жаль почув і біль
Мій пан і запитав,
Хто ті дві инші, що прибули з нею?
Вона-ж слезами миючись
Почувши те питанє,
Ще тяжше заридала
І мовить: „Чи-ж тобі не жаль моїх очий?“
А потім додала: „Ти-ж певно мусиш знати,
Що Нїль із жерела малого випливає
Там, де велике світ
З верби на землю листє обриває.
Над чистими його струями
Породила я ту, що біля мене ось,
А се моє дитя кохане.
Побачивши себе у чистім жерелї,
Ту вродило, що дальше он від мене“.

Зітхаючи мовчав хвилину Амор,
Бо мокрими очима,
Що з разу зиркали злосливо,
Він сумовиті сестри поздоровив.
А вхопивши одну й другу стрілу
Сказав: „У гору голови!
Ось любе те моє оруже,
Заржавіло, бо довго вже не вживане.
Великодушність, поміркованє