Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/135

І инші чесні з нашого колїна
Блукають у жебрацькому лахмітю.
Та хоч яке се лихо,
Хай плачуть очи, жалують уста
Людий, яких се дотикає,
Що тут живуть під впливом сего неба,
Не ми, що вроджені на вічній висотї.
Бо хоч ми вигнанцї тепер,
Ми все-ж побідимо і знайдемо людий,
Що вернуть блиск сим стрілам“.

А я, почувши ту небесну мову
І заспокоєнє й наріканя
Таких високих вигнанцїв,
Вважаю славою те вигнанє,
Яке мене діткнуло.
І коли суд або призначень сила
Схотїла, аби світ перемінив
На чорне білий цвіт,
То впасти з добрими все таки гідне слави.
І як би гарна та мета очий,
Що дух мій розпалила,
Через віддаленє не була скрита
Для зору мого,
Я легким би вважав те все,
Що тяжко так тепер зносити.
Та той огонь пожер уже у мене
І тїло й кости, так що смерть менї
До серця ключ вже приложила.
То ж хоч би я й чим провинив ся,
Богато місяцїв вже від тодї минуло,
Коли моя вина погасла,
Коли покутою своєю
Згасити може хтось свою провину.

О пісне ти моя, нехай нїхто
Покрова твого не нарушить,
Щоб позирнуть на те, що криє гарна панї!
Досить їм того, що видне у тебе.