Говорять учені природознавцї, що ті верстви води, котрі лежать на самому днї найглибших морських глубінїв, се справдїшня „мертва вода“. Величезний стовп горішних верстов, що тяжить на кождій частинї того низу, позбавлює її всякого руху, всякого житя. Світло сонця сюди не доходить, нїякі живі істоти тут не водять ся, нїякі водяні протоки, анї бурі, анї землетрясеня тут навіть легенькою луною не озивають ся. Одинокий рух, який тут можна запримітити, се вічне і ненастанне спадуванє мілїонів трупів і скелетів живих істот, котрі колись, нераз таки давненько, жили і гуляли там, у горі, пишались на сонцї, купались у теплотї, гойдались на могучих морських хвилях. Погибши, вони звільна, звільна спадують у низ — особливо ті манюсїнькі форамініфери, діятомеї та инший дрібязок, що творить головну масу морського житя, — звільна трупи їх продирають ся крізь верстви, щораз густїйші і богатші в кислород та вуглевий квас розкладають ся, неначе згарають у них, і тільки з часом, як мікроскопійні кульочки та дрібочки, досягають дна і лягають на тім великім кладовищі, щоби колись, по тисячах лїт утворити крейдяну скалу.
Важко і сумно мабуть тим нижнїм верствам води бовванїти і дубіти вічно на мертвому днї, в страшенній пітьмі, під нечуваним тиском, серед самих трупів. Важко і сумно їм, особливо коли в них скрито відізветь ся та вічна, непропаща сила, без котрої нема анї одного атому в природї. Жива, непропаща сила в нутрі, а кругом пітьма, тиск страшенний і безконечне кладовище!
