І коли в тих нещасних, на вічну смерть засуджених атомах заворушить ся часом, раз на тисячу лїт, легенький відтїнок думки — ви думаєте, що се неможливе? аджеж і наш думаючий мозок, щож він инше, як не звязок тих-же атомів кислороду, вуглеролу і инших елєментів? — то гірка, важка мусить бути ся мрія-дума!
— Мамо природо! Відкиж така на нас несправедливість? Невже ми гірші від тих, що там у горі над нами гуляють, гойдають ся та в чудовому світлї пишають ся? І чому-б тобі не встановити черги, чому-б не пустити нас хоч на часочок туди, в гору?
Але мама природа не знає сантіментальности і не слухає мрій.
— Буду я з вами, дурнями, панькатись! — воркоче вона. — Чуєте в собі силу, то трібуйте вирвати ся самі на верх! Ще я не мала би роботи та вас підсаджувати!
Ба, трібуйте самі вирватись!
Вам не лучалось бачити подібні подїї в житю людському? Ой, лучалось, любі мої, кому-б не лучалось таке бачити! І від кождого такого випадку щеміло ваше серце, і до нинї щемить, коли стрібуєте перенести ся думкою в положенє тих бідних живих атомів людської суспільности, засуджених зависливою долею на вічну пітьму, на тупу недвижимість, на смерть безвісну. Аджеж і всї ми — чиж не така сама нижня верства поміж народами? Чиж кождий крепкий, здоровий рух тих вольних і щасливих народів не відчуваємо, як біль, як натиск, як штовханє на наш орґанїзм народнїй?
А кождий з вас, хто нераз коштом страшенного зусиля і коштом неодного істнованя найблизших нам людий, видобув ся з того темного низу хоч троха на висший щебель, чиж не почує нераз мимовільного жаху і болю на саму думку про той низ і про те, що, не будь сеї, або тої щасливої обставини, він був би може й до нинї пропадав у ньому, темний, безпромочний, незвістний нїкому, не чоловік, а частина маси людської? І чи не заболить наше серце на згадку про тисячі й тисячі таких, що так само, як ми, силувались вирвати ся з тої пітьми, тужили до світла, рвались до
