Сторінка:Іван Франко. До світла. 1913.djvu/9

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

волї і теплоти — і все надармо? І чи не пройме нас дрож перестраху, коли пригадаємо житє і конець таких незвісних нїкому, забутих, нераз затоптаних і опльованих одиниць, коли стане нам ясно перед очима, що нераз тілько найглупійша в світї обставина, слїпий припадок, непорозумінє, жарт, нерозважне слово, пилинка одна зіпхнула їх з дороги і на віки вкинула назад у ту пітьму, з котрої вони вже от-от вибирали ся на вольную волю?

Оттакі думки вертїли мій мозок і прогонювали сон із моїх повік підчас довгих, довгих ночий і днїв, прожитих у тюрмі. Мої товариші недолї, у котрих і самих сверлувало та мулило в нутрі, не могли найти для мене слова потїхи, — противно, я бачив, що самі вони нераз далеко більше потребували такого цїлющого слова. Щоб не вдуріти серед тої сутолоки горя, ми розмовляли, оповідали одні одним — не про себе, а про других, далеких, і все таки про горе. Одно з таких оповідань, котре глибше, нїж инші, вразило мене, подаю отсе читачам. Той, що менї оповідав його, був — не говорю про його „фах“ — парубок ще молодий, повний сили й відваги, не позбавлений доброго, щиролюдського чутя, вихований по міщанськи, кінчив народню школу, вчив ся ремесла, одним словом, також чимало потратив сили і кошту, щоби видрапати ся на верх, вийти в люди — ну, а вийшов… Та не про се річ!

Шестий раз уже сидїв він під ключем, і знав усю арештантську практику, трохи що не всю історію кождої казнї: хто в нїй сидїв, за що, на скілько був засуджений, як обходили ся з арештантами давнїйше, а як тепер, і т. д. Була се правдива арештантська лїтопись. Дозорцї вважали його за непосидющого галабурдника і давали се йому почути частими дісціплїнарними карами. Але він не уймав ся, і вибухав, мов порох, скоро тілько побачив, що щонебудь дїєть ся не так, як повинно, що в чім небудь кривдять арештантів. Особливо часті мав він передирки з шільдвахом, що ходить попід вікнами вязницї і має вважати на те, щоб арештанти не визирали в вікно і не говорили один з одним. Кілька разів вояк грозив йому, що буде стріляти, коли не вступить ся з вікна, але він сидїв