Сторінка:Іван Франко. Евріпід (1915).djvu/2

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Бо, добрих обичаїв не навчені,
Добра не знають ані зла мети.

Тому як випаде лиха пригода,
Ні до чого ума не вміють приложить,
Ні для сім'ї користь із них, ні для народа.
Ніякій справі не зуміють послужить.

Вродливі, статні, як до літ доходять,
Вони в щасливі та празничні дни,
Мов маків цвіт, по площах пишно ходять,
Окраса й радощі своєї вітчини.

Коли ж їх прикра старість опанує,
Пообпада волосся золоте,
Вони обдерті ходять, їх гніте
Біда й ніхто вже їх не чтить, не пошанує.

Ми, греки, звичай маємо преславний,
Що в празники збираєм від усюд
Атлетів, штукарів і пир їм славно явний
Устроюєм, чтимо й годуєм той ледачий люд.

Хто десять силачів на ігрищі зборов,
В бігу хто перегнав прудкими всіх ногами,
Хто диском угору найвище запоров
І щелепів найбільш розбив міцними кулаками,

Й вінець одержав за таке геройське діло,
Чи в своїх був заслужений, чи ні,
Враз з іншими — валив на бенкет гордо й сміло,
Хоч користі з того не було вітчині.

Бо чи ж ті силачі потрафлять з ворогами
Своїми дисками теж воювать?
Або замість щитів чи зможуть кулаками
Наїзників із вітчини прогнать?

То ж справедливо буде надавати
Вінець із листя як найвищу нагороду
Лиш мудрим, правим, що в потребі дати
Змогли підмогу та совіт народу.