Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  10  — 


І в груди щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і цвітів,  —  молода любов
З обійм виходить гробови́х, студених

Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.

І попри тебе йдучи, я дрожу.
Як перед злою не дрожав судьбою;
В твоє лице трівожно так гляджу,  — 
Здається, ось би впав перед тобою.

Як би ти слово прорекла мені,
Яб був щасливий наче цар могучий.
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік поллявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусілаб нам надокучить,
В життю, мабу́ть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш нераз тебе видаю,
На менеж певно й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені  —  се знаю  — 
Лице твоє прийдеться донести.


III.

не боюсь я ні Бога, ні біса,
Маю серця гіпо́теку чисту;
Не боюся я й вовка із ліса.
Хоч не маю стрілецького хисту.