Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  13  — 


Два-три слова щирі, милі
І гарячі булиб в силі
Задержа́ть його на все.

Чує серце, що програ́на
Ставка вже не верне знов...
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем пяна,
Безнадійная любов.


VI.

Так, ти одна моя правдивая любов.
Та, що не суджено в життю їй вдовольниться;
Ти найтайнійший порив торт, що бурить кров.
Підносить грудь, та ба  —  ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,
Та ще ніколи слів для себе не знайшов;
Ти славний подвиг той, що яб на нього йшов,
Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання.
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю.

Як той вогонь, що враз і гріє й пожирає.
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,
Оттак, красавице, і я тебе люблю.


VII.

Твої очі як те море
Супокійне, світляне:
Серця мого давнє горе
Мов пилинка в них тоне́.