Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/18

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  14  — 


Твої очі  —  мов криниця
Чиста на перловім дні,
А надія мов зірниця
З них проблискує мені.


VIII.

„Не надійся нічого“.

Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо? Як не задрожав
Твій голос в горлі, серце в твоїй груди
Биттям трівожним не зглушило ті
Слова страшні: „Не надійся нічого!“

Не надійся нічого! Чи ти знаєш,
Що ті слова  —  найтяжчая провина,
Убійство серця, духа і думок
Живих і ненароджених? Чи в тебе
При тих словах не ворухнулась совість?

Не надійся нічого! Земле-мамо!
Ти світе ясний! Темното́ нічна!
Зірки і люде! Чим ви всі тепер?
Чим я тепер? О чом не пил бездушний?
Чом не той камінь, не вода, не лід?

Тодіб не чув я пекла в сво́їй груди,
І в мізку мо́їм не вертів би нор
Червяк неситий, кров моя кипуча
в гарячці лютій не дзвонилаб вічно
Тих слів страшних: „Не надійся нічого!“

Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!
Живущої води в напій мені
Ти долила, а жартом лиш сказала,