Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/19

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  15  — 


Що се отрута. Бо за щож би ти
Могла вбивать у мене душу й тіло?

Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли
Уста твої мене вбивати мали,  — 
Лице твоє бліде, трівожні очі.
Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,
Все мовило мені: „Не вір! Не вір!“

Ти добра, щира! О, не ошукаєш
Мойого серця гордости лускою!
Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!
Лиш бурі світа, розчаровань муки
Заволокли тебе отсим туманом.

І в серці своїм знов я чую силу
Розсіяти туман той, теплотою
Чуття і жаром думки поєднати
Тебе з життям  —  і в відповідь тобі
я кличу: „Надійсь і кріпись в борні!“


IX.

Я не надіюсь нічого
І нічого не бажаю  — 
Щож, коли жию і мучусь.
 Не вмираю!

Щож, коли гляджу на тебе
І не можу не глядіти,
І люблю тебе! Кудиж те
 Серце діти?

Усміх твій неначе сонце
Листя покріпля зелене,