Що се отрута. Бо за щож би ти
Могла вбивать у мене душу й тіло?
Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли
Уста твої мене вбивати мали, —
Лице твоє бліде, трівожні очі,
Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,
Все мовило мені: „Не вір! Не вір!“
Ти добра, щира! О, не ошукаєш
Мойого серця гордости лускою!
Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!
Лиш бурі світа, розчаровань муки
Заволокли тебе отсим туманом.
І в серці сво́їм знов я чую силу
Розсіяти туман той, теплотою
Чуття і жаром думки поєднати
Тебе з життям — і в відповідь тобі
Я кличу: „Надійсь і кріпись в борні!“
