Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  20  — 


Цементом заліпили й прикопали  — 
Значи́ть, і амінь.

А ти стояла зблизька у жалобі.
Заплакана, хоч сльози ті лиш з ока
Текли, чуття-ж не зрушило зглибока
Те, що в тім гробі.

Ще душно, яж стояв увесь холодний
Близь тебе й німо на сей гріб дивився.
Мов хмара з вітром, так в уяві бився
Засуд народний;

„Хто вбив живую душу й перед смертю
За вбійство смертну не відтерпів муку.
Той по-смерти з могили розпростерту
Простягне руку“.

І з твоїх сліз, з лиця твого блідого,
з очей, що скрились у важку жалобу,
я хтів дійти, чи та рука померша
Простягнесь з гробу?...


XVII.

Я не кляв тебе, о, зоре,
Хоч як сильно жаль мій ріс;
Насміх твій і власне горе
Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов, то мстивий бог:
Як одно її зневажить.
Любить мститься на обох.