Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/26

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  22  — 
XIX.

Я не жалуюсь на тебе, доле:
Добре ти вела мене, мов мати.
Таж де хліб роди́ти має поле.
Мусить плуг квітки з корінням рвати.

Важко плуг скрипить у чорній скибі,
І квітки зітхають у сконанню...
Серце рвесь, уста німі мов риби,
І душа вглиблявсь в люту рану.

А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
В чорні скиби і незрослі рани
Но́ве сімя, но́вії надії,
І вдихаєш дух життя румяний.


XX.

Привид.

Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна
На місто сніг вогкий паде й паде;
З густої тьми журба якась могильна
Вихилює лице своє бліде.

Лямпи горять. Колеса світлянії
Довкола них тісняться, меркотить
Кровавий блиск. Неначе сонні мрії
Фіякри мигають і гинуть вмить.

На тротоарах ще прохожих сила:
Циліндри, шуби, модні боа дам
І драні лахи  —  ріжнобарвна хвиля
Пливе, гуде, зіпреться тут і там.