Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  24  — 


Вона, ся гарна квітка „сон царівни“,
Котрої розцвітом втішався я,
Котрої запах був такий чарівний,
Що й досі пяна ним душа моя!

Вона, котрій я все бажав віддати,
Весь скарб душі, всі думи, всі чуття,
Котрої слід я рад був цілувати.
В котрій вбачав красу і ціль буття.

Та, що мене одніським словом сво́їм
Могла героєм, ґенієм зробить,
Обдарувать надією й спокоєм.
Заставить все найвищеє любить,  — 

Та, що в руці від раю ключ держала,
Вона його закинула в багно,
І чарівного слова не сказала...
Чи хоч в душі гризе її воно?

Не словом  —  рухом, поглядом холодним
Мене зіпхнула в темний рів без дна.
Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодні
Хто се пропащий, стоптаний? Вона!

Стій, привиде! Скажи, яка неволя
Тебе зіпхнула з радісних вершин?
Хто смів красу й пишноту сього поля
Втоптать в болото і з яких причин?

Чи голод, холод і сирітства сльози,
Чи та жага, що серце рве й скребе.
Що хилить волю мов та буря лози.
На сей торг ганьби випхнула тебе?