його словам, малювало ся на лицї нечисте сумлїнє — він мав звичай викликати від разу перед ґрадус десять або дванацять учеників і поти питав та мучив їх, поки всї за чергою не покоштували його тростини — отже кажу, між катедрою і моєю, себто „ослячою“ лавкою стояла кругла залїзна піч з масивним, може на пів метра високим підмурованєм, і закривала мою лавку перед його зором, так що ми, горожани сеї лавки, зглядно рідко попадали ся на очи о. Телесницькому, звичайно аж тодї коли він по перших екзекуціях попадав у веселий настрій, збігав із ґрадуса і починав жартуючи та підскакуючи та розмахуючи руками бігати по клясї. А в таку пору він бував „добрий“, любив, коли ученики вторували його ідіотичному сьміхови і хиба виємково причепив ся до кого з невикликаних до ґрадуса. Значить, я дуже рідко підпадав під руки о. Телесницькому, та про те вражіня того року лишились у мене незатерті, болючі й доси, і не в одному — чую се — скривили мій характер, попсували мою вдачу, причинили менї не мало душевної муки в цїлім житю. Певна річ, що й з иньшими учениками було не лїпше. Та нї, з многими було далеко, далеко гірше.
Згадаю лиш одного. Моїм безпосереднїм сусїдом у ослячій лавцї був якийсь Волянський — тихий та спокійний хлопчик, з головою так видовженою а сплощеною з боків, як
